Новини

2018-11-22

Ми пам’ятаємо. Ми сильні.

В нашій пам’яті на все життя закарбувалися скупі спогади рідних, які пережили лихоліття голоду.  Цю пам’ять намагалися стерти, викарбувати з нашої свідомості, але трагедія української нації переживе віки.

Ми зібрали літопис страшних спогадів, які з року в рік спонукають нас ставити Свічку пам’яті на підвіконні. За живих свідків Голодомору, за замордованих голодом. За живих і ненароджених.

Ігор Хміль, голова Вінницької обласної організації ПП «Об’єднання «Самопоміч»: Голодомор – трагедія кожної української родини, і моя теж не стала винятком. Моя бабуся, яка проживала в Чечельницькому районі, пережила голод, а прабабуся пройшла ще й сталінські табори. Пам’ятаю зі школи таке: нам задали написати твір «Хліб – усьому голова». Цей твір я писав за спогадами бабусі, яка розповідала, що був час, коли люди їли одне одного, бо іншої їжі не було. І що бабуся ніколи у своєму житті не викинула крихти хліба, не змітала зі столу, а бережно клала до рота. За той твір у радянській школі я отримав незадовільну оцінку, та ще й прочуханку. Мені, дитині, тоді було сказано: Це все фантазії. Не було такого на нашій родючій українській землі».

Сергій Стаднік, депутат Вінницької обласної Ради фракції «Об’єднання «Самопоміч»: — Сім’я моєї бабці проживала в с. Борщі Барського району. Бабця пам’ятає, як босоніж, зі 5-річною сестричкою потайки ходили на поля, аби підібрати хоч один колосок, хоча б один качан кукурудзи. А ще вишукували насіння будь-яких трав, збирали його. Із того насіння їхня мама місила тісто для хліба. Бабця була найменшої в сім’ї. Їй та сестричці, видно, давали їжі якомога більше, а от два брати-підлітки голод 1932/1933 років не пережили.

Людмила Стефаненко, депутат Тростянецької районної ради від ППП «Об’єднання «Самопоміч»: З дитинства пам’ятаю, що бабуся завжди тримала на печі на гачку велику торбину з сухарями та сірниками. Той мішок припасів час від часу оновлювався — старіший хліб давали худобі, свіжий поповнював отой недоторканний запас. На моє питання навіщо, бабуся завжди відповідала питанням: «А раптом голодовка?!». Бабуся не надто воліла розповідати, що то була за голодовка. Дуже скупо повідала історію про те, що будучи дівчиною із односельцями їздила в Західну Україну по хліб, нащось ховаючись із клунками у товарних вагонах. Тим часом четверо найменших, а отже й найслабших із дев’яти братиків і сестричок померли з голоду. Це вже зараз є розуміння, що не можна було їхати інакше, як ховаючись, щоб на станції тих пару буханців не забрали, що можна здуріти, бачачи як твоя дитина пухне з голоду, а ти зарадити не можеш, що на все життя ненавидітимеш сусіда, який із нахабною пикою забрав все, що у тебе було. Для совєтів. Пройшли десятиліття, а бабуся не позбулася тієї страшної пам’яті про голод і завжди тримала в хаті хліб. То був не символ, то була потреба і необхідність уберегтися від жахіття, захистити себе і своїх рідних у разі біди. Не вірилося їй, що голод більше не переступить порогу дому.

Єлизавета Лисак, член команди «Об’єднання «Самопоміч» Чечельницького району: Моя прабабця Тоня розповідала, що за часів голоду, аби прогодувати трьох діток змушена потайки піти на колгоспне поле та винести з нього три кормових буряки. Сусіди наглядачам донесли і прабабця відбула за ту «крадіжку» сім років каторги. Це було у Миколаївській області, нинішнє місто Новий Буг, яке колись називалося Семенівкою, Новопавлівкою. А свекор, який народився у голодні 1946-1947 рр., на Кіровоградщині, каже, що сім’я із шістьма дітками вижила лише завдяки тому, що мама давала їм смоктати макух у ганчірці.

Ці жахливі спогади вартують того, щоб ми всі пам’ятали про Геноцид нашої нації. Літопис буде продовжено… Ми чекаємо ваших спогадів, щоб розповісти нашим нащадкам.

Запаліть Свічку Пам’яті в суботу, 24 листопада о 16.00.