Новини

2018-12-02

Зоя Міклеіна: «Волонтерство ─ не робота, а спосіб життя»

Бути успішною в політичній діяльності, а також реалізовувати себе у професійній ─ прерогатива жінок «Самопомочі». Таку «золоту середину» гендерної рівноваги утримує «Самопоміч». Відтак, жінки партії успішні вдвічі, та мають розширений спектр своєї реалізації. Яскравий взірець успішної жінки «Самопомочі» ─ Зоя Міклеіна ─ мати, дружина, волонтерка, підприємець, голова Літинського районного осередку «Об’єднання «Самопоміч».

Як гармонійно поєднати усі соціальні ролі, не розчинитись та залишитися особистістю ─ у своєму інтерв’ю розповість сама Зоя Міклеіна.

— Пані Зою, Ви відомі благодійницькою діяльністю. Ви ─ волонтерка. Розкажіть, з чого все почалося?

─ Із початком війни на сході України, разом із літинськими підприємцями спілки «Промінь» розпочали волонтерську діяльність. Це був 2014 рік. Ми приєдналися до проекту «Центр допомоги військовослужбовцям» та Благодійного фонду «Здорова нація». Усі зібрані внески  ми передавали у цей фонд. І вже в такому колі спілкування я познайомилась із госпітальними волонтерами. Такий напрям у волонтерському русі набув розвитку з приходом війни в Україну. До нього я і залучилася. Разом з тим розпочали збирати й відправляти все необхідне для воїнів на передову.

— На той час у Вас була сформована команда волонтерів?

— Невеличка, але можна сказати команда. Команда однодумців перш за все.

Наша команда складалася з 5 осіб ─ моєї подруги Ірини Шаповал, однокласниці Галини Богуславської та волонтерів Ігоря Кібало та хмельничанки Світлани Грудініної.  Ми раз на тиждень передавали бійцям у шпиталь все необхідне, і все, що нам під силу було зібрати самотужки: одяг, засоби гігієни, харчі тощо.

Неймовірні відчуття були, коли під час відвідувань ми зустрічали в шпиталі своїх земляків.

— Відомо, що Ви допомагаєте не тільки захисникам України.

— Так. Я координую соціальний проект «Подаруй стареньким свято». Це вже ми започаткували із командою Літинської «Самопомочі», аби підтримати людей, які перебувають уДяковецькому відділенні стаціонарного догляду. Це самотні люди поважного віку. Ми часто навідуємось до них. Привозимо необхідне. А також маленькі радощі ─ смаколики, продуктові набори, даруночки. Багато спілкуємось з ними, і в цей час вони відчувають, що потрібні та не самотні в цьому світі. Неодмінно, у кожної людини на схилі літ є що пригадати приємне і радісне, те, що зігріває душу. І така магія спілкування навіть омолоджує бабусю, дідуся. Бо кожен з них поринає в минуле, коли були молодими й щасливими. І чарівна атмосфера родинного затишку панує у цей час. Дивовижно, якими світлими є ці люди. Вони зачаровують сердечною теплотою, щирістю. Достатньо бачити те, як тільки вони радіють сьогоденню, і не зважаючи ні на що, з надією зазирають і вірять у завтра. Також дбаємо про їхній культурний розвиток ─ організовуючи поетичні, гумористичні читання. Вважаю, необхідно пам’ятати, що і до нас прийде старість, і принесе з собою проблеми, ймовірно, і самотність. Тож, закликаю кожного – бути милосердним і справедливим до людей, які потребують нашої участі та підтримки. Звісно, до нашого проекту може долучитись кожен, хто хоче зігріти душу самотнім людям.

— На сьогодні які плани реалізовуєте?

— Усі мої плани стосуються людей, які потребують допомоги. І виокремити когось не можна. Тож намагаюсь, аби моїх сил вистачило на всіх, хто потребує допомоги. Нині наша волонтерська команда продовжує допомагати учасникам та інвалідам війни на сході України. А також їхнім сім’ям. Відвідуємо тих, хто отримав важкі поранення і вже знаходиться вдома. Намагаємося допомагати родинам загиблих воїнів. Та продовжуємо відвідувати бійців, які проходять курс лікування та реабілітації у Вінницькому санаторії Військово-медичного центру ВПС України . На сьогодні не завжди маємо фінансову можливість підтримати учасників АТО, але у шпиталі хлопцям потрібна увага та спілкування. Вважаю, це під силу кожному. Простіше сказати, що розчарований у всьому і сидіти чекати змін вдома, наче країна зміниться і без їхньої участі. Та я впевнена, що зміни треба починати з себе.

— Де берете сили та натхнення, де черпаєте віру ?

— Моє джерело життєвих сил, натхнення, радості й віри ─ це моя родина ─ чоловік, син, онуки. Саме вони дають мені стимул працювати і вірити в краще майбутнє нашої України . Вагому підтримку я відчуваю від друзів, однопартійців, колег-волонтерів з «Миротворця України». Все це люди небайдужі до чужого горя.

— Волонтерство для Вас вже як робота?

— Ні, не робота. Це мій спосіб життя. Я отримую задоволення від того, що можу допомогти. І до тих пір, доки зможу, я буду волонтеркою. Кредо мого життя – допомагати тим, хто цього потребує.